Коли в автобусі я обізвала хлопчика хво рим, його матуся почала кричати як ненормальна. Адже в мене була на те причина.

Громадський транспорт – справа дуже слизька, не найприємніша. А «яжмать»-ері — ще гірше і ще неприємніше. Коли дві неприємності зливаються докупи, хорошого чекати не доводиться. У мене був такий досвід, тому я про це знаю не з чуток. Ми їхали з сином у автобусі з одного міста до іншого. Син сидів, спокійно слухав музику у плеєрі, а я читала книгу. Позаду нас сіла така сама парочка – мама із сином приблизно наших років.

Вони почали активно штовхати наші сидіння ззаду. Я обурено подивилася назад. Від мого погляду жінка притиснула сина до себе і видає: — Син, обережно, ця тітка – псих. Давай перестанемо так робити, а то мало. Я, звичайно ж зніяковіла, але не кидатися ж мені брудом з людиною, яка до пуття про виховання дитини нічого не знає. Мій син здивовано дивився на мене. Він взагалі дуже спокійна, вихована і слухняна дитина. У цьому не так моя заслуга, як його характер. Син дивувався, коли хлопчик ззаду так тупав ногами на його сидінні.

Advertisements

Це було щось ненормальне та неприйнятне для нього. Я не розгубилася, подивилася в очі синові і сказала: — Син, цей хлопчик, напевно, хво рий, коли він так робить. До хворих треба звертатись по-іншому, не так, як з усіма. Тут матуся, що сиділа ззаду, почала кричати з усіх щілин, яка я гадина, раз таке своєму синові говорю. Що мені залишалося робити? Щоб хоч якось виправдати поведінку цієї жінки в очах сина, я і про неї розповіла байку, мовляв, вона теж хво ріє. Ось так весело ми провели час у громадському транспорті; а кажуть, там нудно …

Advertisements