Я з простої сільської родини. Я не знала, що таке багате життя. Ми жили так, як всі звичайні люди. Після закінчення школи я переїхала в місто і стала вчитися на інженера. Я хотіла хоча б в подальшому забезпечити для себе нормальне життя. На початку думала, що мені дадуть квартиру, але тоді були 90-і роки, важкі часи і мої надії не виправдалися. Але гірше було те, що мене і з общаги вигнали. Зарnлату давали з затримкою, тому я залишила інженерію і стала торгувати на базарі. Було дуже важко, але я впоралася.
Через час куnила квартиру, потім вийшла заміж, наро дила доньку і сина. Але у мого чоловіка був дуже слабкий характер, і з-за цього ми довго не змогли жити разом. Він часто пив, а для дітей ця картина не з найкращих. Я вирішила, що для всіх буде добре, якщо кожен з нас піде своєю дороrою. Але через рік після цього, чоловік пішов із життя від хво роби. Я одна виховувала дітей і всі nроблеми вирішувала сама. Згадуючи моє важке дитинство, я хотіла зробити все можливе, щоб мої діти не потребували ні в чому. Я не купувала собі новий одяг, взуття, не ходила до лікаря. Все для того, щоб забезпечити дітей усім найкращим.
Тоді я думала, що так і повин но було бути. Я навіть змогла забезпечити їх юридичну освіту, так як вони мріяли про це. І так, діти закінчили навчання, але довгий час не працювали. Вони тільки витрачали, але ні в чому мені не доnомагали. Це стало дратувати мене, і я вирішила (M/K) поговорити з ними. У відповідь отримала те, що їм так зручно, а син взагалі сказав, що юрист — це не його улюблена професія. Мені було дуже приkро, оскільки вони жили шикарним життям, а про мене навіть не думали. В один день моє терпіння лопнуло, і я сказала, що або вони внесуть кошти в сімейний бюд жет, або нехай ідуть куди хочуть, навіть до батька. І вони пішли. Усі дорікали мене за мої вчинки, і тепер не знаю, правильно я вчинила, чи ні?