Бабуся пішла з життя, коли я була ще маленькою. Я її майже не пам’ятаю, але мама розповідала, що бабуся любила мене, носила на руках і тільки на її руках я ніколи не nлакала. Дід із бабусею все життя були разом, вирощували єдину дочку. Чесною працею вони купили квартиру, збирали на майбутнє дитини, але дідусь так і не встиг побачити весілля своєї дочки, народження онуки. Після того, як він пішов із життя, бабуся, за розповідями мами, сильно змінилася, у неї зникла посмішка з обличчя, вона стала замкненішою, і єдиною втіхою для неї була я.
Мені так бо ляче від думки, що я не встигла познайомитися з бабусею та дідусем, адже вони були такими теплими та люблячими. У цьому я переконалася нещодавно. Останні два роки життя бабуся хворіла та не виходила з дому. За нею доглядала мама . Після неї двокімнатна квартира дісталася мені, але я була ще зовсім маленькою, щоб там жити. Батьки мали свій дах над головою, так що в будинок бабусі багато років ніхто не заходив. Коли я стала повнолітньою, батьки запропонували почати ремонт у бабусиній квартирі, щоб я переїхала туди.
Під час ремонту, коли ми знімали шпалери зі стін, помітили напис білої фарбою. Бабуся і дід залишили послання на стіні для онуків, правнуків: «Хто б не жив у цих стінах, знайте, тут ми щиро любили один одного, і того ж цього бажаємо і вам. Ми завжди поряд». Мама розnлакалася, у мене з’явилася грудка в горлі. Ми не знаходили потрібних слів. Як сильно вони кохали одне одного! Напис на стіні ми вирішили залишити для майбутніх поколінь, хоча стіна і була кривою.