Моя сестра жила звичайним життям молодої матусі, до одного моменту, який розділив життя на до і після. Її чоловік і син потрапили у ДТ П, в результаті якого чоловіка не стало на місці, а син залишився інвалідом. Сестра за ним доглядала і навіть примудрилася влаштується на роботу, щоб забезпечувати сина без нашої доnомоги. Але одного разу під час сімейного застілля в будинку мами вона встала з-за столу й сказала: — Я не збираюся слухати засудження, мені плювати на вашу думку. Я оформила Влада в інтернат. Я не могла уявити, що у цей час відчував племінник.
Від нього відцуралася рідна мати. Ми просили не робити цього, обіцяли доглядати за ним, але сестра залишилася при своєму. Особливо розлютився в цей момент наш батько. — Ніна, ти взагалі з розуму вижила? Так захопилася роботою, що про свого сина забула. Тебе совість не мучить? Батько був дуже злий, я ревіла, а мама сиділа без жодної емоції на обличчі: — Ніна, ще дуже молода дівчина. У неї все життя попереду. Я рада, що вона влаштувалася на роботу і може сама про себе подбати, але Влад буде зайвим вантажем в її житті. Краще залишити його у нас, інтернат моєму онукові не місце, — сказала, нарешті, мама.
Ніна не чула навіть маму. Через один її вчинок nосварилася вся сім’я. Вона твердо вирішила здати сина в інтер нат, і ніхто не міг вплинути на це. Мама пробувала хоч якось змінити рішення Ніни, батько кричав на неї і на матір, а я, не знаючи, що робити, просто nлакала. Зрештою, сестра зробила те, що планувала. Тато з нею не спілкуємося, а ми з мамою підтримуємо з Ніною мінімальне спілкування. Ми часто буваємо у Влада, говоримо, що скоро заберемо його звідти, а він щоразу запитує, коли ж настане «скоро».