Риті, моїй старшій сестрі, тридцять два роки. Але їй ніхто не дає стільки. Мініатюрна, струнка, доглянута. Має хорошу роботу і свою машину. Живе окремо від нас, у квартирі, успадкованій від бабусі. Тільки з особистим життям у неї складалося не дуже. На щастя, два роки тому вона знайшла-таки собі хлопця, Олега. Жили разом на її квартирі. Місяць тому Олег зробив Риті пропозицію, і вона погодилася. Подали заяву до РАГСу і стали готуватися до весілля. Два тижні тому, коли підготовка до урочистостей йшла повним ходом: орендували кафе, домовилися з фотографом, розіслали запрошення гостям, Олег раптом пішов назад.
Сказав Риті, що весілля не буде. Мовляв, не готовий він до цього, треба ще подумати, розібратися в собі, щоб не допустити непоправних помилок і переїхав до батьків. Риту ніби занурили у чан із нечистотами. Вона дуже тяжко переносила витівку Олега. Одні пояснення із запрошеними чого коштували. Адже деякі вже купили квиток на літак. Запрошені шкодували її, зітхали, розпитували, що, мовляв, сталося, втішали та підбадьорювали. Ріті було дуже поrано. Дванадцять днів. А на тринадцятий день, увечері, раптом до неї прийшов Олег. З величезним букетом та незліченними вибаченнями. Говорив, що він дурень, казав, що любить її і не хоче втрачати.
Готовий у встановлений термін іти до РАГСу з Ритою. Адже заяви вони не забирали. Коли Рита розповідала нам про це, у нас був дядько Гоша. — Знаєш, дівчинко, а й у мене було щось схоже, — сказав він. — За день до весілля у мене промайнуло: «А воно тобі треба?» І такі сильні були ці сумніви, що, якби не сором зганьбити рідню, я точно втік би, як твій Олег. А зараз ми разом уже майже сорок років. І не скандалили жодного разу. І ось моя Рита в сум’ятті. Чи повірити, що в них з Олегом складеться як у дядька Гоші, зрозуміти і пробачити, чи відмовити Олегу через вражене самолюбство?