Ми з чоловіком переїхали нещодавно до нової квартири, а стару вирішили здавати. Меблі всі ми перевезли в нове місце проживання, а в стару вирішили куnити б/у-шну. Я попросила свекруху лише розпитати у знайомих, чи не хоче хтось nродати свій диван. З чоловіком за диван готові віддати не більше 2-3 тисяч. Поки ми облаштовували свою квартиру, зателефонувала свекруха, та ще й радісним голосом сказала нам, що вже знайшла нам диван. — Діти мої, приходьте до мене. Диван у мене вже. Люди добрі потрапили, одразу до мене привезли додому і навіть rрошей не взяли за перевезення.
Ми з чоловіком насторожилися. Взяли rроші та поїхали до свекрухи. Коли я побачила диван, який вона нахвалювала по дзвінку, то втра тила дар мови. Перед моїми очима стояв обшарпаний, старий, смердючий диван, якому на вигляд було років 200. — Ось, дивіться, який гарненький. Ви не дивитеся на його пом’ятий вигляд, він ще довгі роки служитиме вам – пророкувала свекруха. — Мамо, де ти його відкопала? Він же доісторичний – регоче, казав чоловік. А ось мені було не смішно, адже я десь уже бачила цей диван. Трохи подумавши, я згадала, що на дачі в коморі у свекрухи такий же стояв.
– Мені його мужики з роботи nродали. Самі привезли до мене додому, добрі люди. Та й мало взяли. Гаразд, віддавайте rроші і відвозьте свій диван. — Валентино Петрівно, навіщо ви нам брешете? Ви диван ні в кого не куnували. Він ваш. У вас у коморі зберігався. Вирішили на нас rроші зробити, так? – Я? Так, що ти таке кажеш? Я б і не посміла вас дурити. Я свекрусі сказала, що ніяких rрошей їй віддавати не будемо, а свій міхур нехай собі залишає. Вона на нас із чоловіком образилася — але начхати. Нікому не дозволю себе дурити.