Мені 45 років. Здавалося б, половина життя за плечима, але я все ще дуже обра жена на своїх біолоrічних батьків. Я була наймолодшою дитиною у багатодітній сім’ї, але так як у шлюбі мого дядька все ніяк не було дитини, мене віддали на виховання йому. У мене досі в голові не вкладається, як можна так вчинити з рідною дочкою? Вони мене подарували іншій сім’ї, як річ, як собаку. Мабуть, недарма сім’я дядька була обділена нагодою наро дити дитину. Вони були егоїстами до неможливого.
Самі «батьки» їздили до магазинів, кіно, театру, а мене відправляли до бабусі додому і там і залишали. Я була позбавлена будь-якої ласки та кохання. Мене не любила ні рідна мати, ні прийомна, а зі своїми рідними братами та сестрами я грала, як із друзями. Вони до мене нічого рідного не відчували, а я до них, як результат. Побачивши мене рідна мати мене навіть не обіймала. Коли мені виповнилося 24, я відзначила свій день із університетськими друзями, куди вступила самотужки. Повернувшись додому зі свята, я покликала батьків до своєї кімнати і прямо запитала, чому вони так недолюблюють мене.
Відповідь мене вразила настільки, що я її досі не забуваю. Ці слова на повторі крутяться у моїй голові. Мама подивилася на батька, а той знизав плечима і сказав, що якби я був їхньою рідною донькою, вони, можливо, і полюбили б мене, а так вони мене забрали, щоб було в кого склянку води вибачити. Через тиждень після цієї розмови я зібрала речі та з’їхала від батьків. Зараз я живу зі своєю прекрасною сім’єю, оточую своїх дітей любов’ю та турботою, які я ні в рідному домі не отримала, ні в другому.