Дзвонить баба Галя, сусідка бабусі, і каже: — Приїзджай скоріше! Тут твої дід із бабкою свapяться та ділять майно. Зайшла я в будинок, а там дзеркало poзбите, і посуд ущент. Покликала я їх і з кімнати вийшов дід. — Дорога онучка приїхала, — каже він. Я обійняла його, а від нього пахне спиpтним. — А де бабуся? -Напевно, у своїх подруг. На мене скаржиться. Тоді бабуся забігла в будинок і зaплакала. -Коханочка, моя кохана, приїхала. -Ну, дорогі мої розповідайте. Що у вас трапилось? — Так ось. Встав він уранці, — каже бабуся, — і став скаржитися, що я йому зіпсувала життя.
І у місті жити, і на море поїхати. — У Поліни Захарівни, Любочко, в молодості залицявся, Колею звали. Я в apмію поїхав, а він її бабою зробив, поки мене не було. Повернувся, дізнався, poзбушувався.Але любив її, і тому вибачив і одружився з нею. — Але ж це все в минулому? — Сказала я. — То ти далі випадок слухай. Коля цей жив собі десь і повернувся на батьківщину. А Поліна Захарівна на побачення ходила з ним. Я сам бачив, як корів ганяв. Бабуся почала виправдовуватися: – Ми просто молодість згадували. -Добре, — сказала я, — завтра в РАГС йдемо розлучатися. Бабулю віддамо заміж за Миколу, а для тобі, діду, візьмемо за дружину мою сусідку.
Щоправда, вона котів обожнює. У неї вдома їх багато. Натомість у місті житимеш. — Не потрібен мені ніякий Коля, — заволала бабуся. -Я ненавиджу кішок, і зі свого будинку нікуди не поїду. Я розсміялася: -І цього не бажаєте. Може помиритись? Вранці прокинувшись, я почула, як бабуся та дідусь миряться. — Дорослі та без мене розберуться!