Якщо ж комусь моя поведінка здається незрозумілою, я навіть чашку чаю не запропоную тим, хто преться без запрошення. Частина друзів вирішила, я зазналася, шкідлива до старості стала, зарозуміла. Але справа не у зарозумілості. Головна причина криється у банальній втомі. Якщо раніше я готова була скакати кізочкою весь вечір, метатися між гостями, готувати на них по-другому, перемивати гору посуду, прибирати і вблагати зараз мені просто ліньки стає навіть обмірковувати деталі свят.
Мені до болю шкода витрачати запас енергії на миття посуду за прийшли, а потім знаходити сюрпризи від їхніх дітей та онуків: якісь прилиплі жуйки та цукерки, щось зіпсоване та заховане. Я витрачаю добу на позачергове прибирання, раптом хтось порошинку знайде. Забираюся до зустрічі, забираюся після неї. Тягнуся в магазин і не раз: важке носити вже не можна, доводиться робити кілька заходів.
Потім кілька годин приготування. Ну ні, якщо я після візитів маю лежати два дні та виживати на залишки пенсії – навіщо мені такі гості? Друзі чудово розуміють, для них не про блема у кафе посидіти. Більше ніхто не зливає на мене негатив прямо у мене ж у будинку, я не слухаю чуже скиглення. Вони потім йдуть без нічого. А я не смітник, щоб до мене все це нести, скидайте десь ще. Театр, кіно або музичний концерт у сквері зовсім не схильні до скидання негативу, волію бачитися там. Можна ходити разом на йогу, на якісь прогулянки та пробіжки, зрештою – до художньої школи записатися. Але хіба справжні друзі вимагатимуть від мене багатогодинного подвигу біля плити заради урочистого прийому їхнього обличчя? Нема вже: мій дім, моя фортеця. І вистачить ходити до мене з ниттям, платіть за це пси хологові.