Мені скоро сімдесят років. Вже не молодий, щоб їздити туди-сюди. Намагаюся не виїжджати зі свого села, якщо у цьому немає якоїсь особливої потреби. Ось і чекав, що дочка з сім’єю приїдуть до мене зустрічати Новий рік. У нас для цього свята живу ялинку посаджено у центрі двору. Ми завжди зустрічали свято поряд із нею. І коли дочка була маленька, і коли дружина була ще жива, і коли вже онуки з’явилися. За тиждень до свята мені зателефонувала дочка і сказала, що приїхати вони не зможуть, бо вона захво ріла. – Якщо не боїшся зара зитися, їдь сам до нас, – сказала вона. – Подумаю – відповів я, хоча нікуди їхати не збирався.
Потім посидів, подумав – ну не годиться це зустрічати Новий рік одному. А тут ще й донька єдина хво ріє. Вирішив, що таки поїду. Витратив усю пенсію на подарунки онукам, крім того, придбав варення у сусідів, дійшов до пасіки, купив там банку меду. І вирушив до дочки. Спершу автобусом доїхав до залізничної станції, потім електричкою до міста, а в місті знову автобусом до дочки. До будинку дочки приїхав якраз надвечір тридцять першого грудня. Дзвоню у двері, а мені ніхто не відчиняє.
Зателефонував до дочки. Вона мені відповіла аж ніяк не хво рим голосом. – Тату, ну треба ж попереджати! Ми всі разом зараз у друзів, за містом. Тут зустрічатимемо Новий рік. Ми ж з тобою домовилися, що зустрічаємо свято окремо. Я був обра жений до глибини душі. І аж ніяк не тим, що дочка не захотіла святкувати зі мною. Розумію, молода, що їй зі старим сидіти. Мене обра зило те, що дочка прикинулася хво рою. Обду рила мене. Її бре хня глибоко пора нила мене. Мені не залишалося нічого робити, як розвернутися та поїхати назад до себе. А Новий рік зустрічав уже в дорозі…