Юрій підходив до дверей своєї квартири вже неабияк напруженим. Ще у дворі, кожен зустрічний поперечний норовив повідомити йому, що самотня сусідка з сусіднього під’їзду наро дила хлопчика. Рудого. А так на весь будинок був рудим тільки Юрій, відповідно і навколишні мало не вітали Юру з сином… — А Томка, з сусіднього, народила, — почала жінка. Юра мовчки їв свою вечерю. — Рудого, — nродовжила жінка. — Цікаво, правда? Треба б до неї в гості завітати, придивитися, може у нього не тільки волосся, але і ніс, підборіддя, очі твої…
Юрій, стримуючи себе, відклав ложку, витер рота серветкою. — Колька! Тимко! Ідіть-ка сюди. — А чого ти дітей вирішив покликати? — здивувалася дружина. Сини, десяти і дванадцяти років, встали перед батьком. — Отже, дружина, перш ніж з ревізією відправитися до сусідки, придивися-ка до наших дітей. Уважно. — Що я своїх дітей не бачила? — Точно бачила? А ти подивися ще раз. Може у них руде волосся? Або мій ніс? Ні той, ні інший на мене не схожі. З чого б це? А?! — Ти що, Юра? — подив у Ніни змішався з переляком.
— Як це «що»? Микола волоссям схожий на Сергія з тринадцятої квартири. Русяве, хвилясте. Скажеш, що не схоже? А по мені так один в один. — Юра, припини! Ти чого при дітях-то верзеш! — дружина спробувала піти в контрнаступ. — Діти, ідіть сідайте за уроки. — Це твої діти! Твої! — відрізала дружина, коли хлопчики пішли. — Тоді чому вони не руді? — запитав Юрій. — Тому що, рудий колір, він переметный. — Виправдалася дружина. — Переметный, значить. Так чого ти мені про сусідку втираєш?! … — Ех! Мені б твої волосся! Я б тільки на фарбі для волосся величезну су му заощадила, — сказала Ніна, вже коли вони лягали спати.