Коли я і мій син вечеряли в дорогому ресторані, найменше я очікувала, що мене оштрафують просто за те, що я була мамою. Тому я вчинила так, як вчинив би будь-який обурений батько: я чинила опір, але творчо.
Я ніколи не скаржився, але те, що сталося вчора в цьому “висококласному” ресторані, приголомшило мене. Це було вище всяких похвал. Уявіть собі — я мати-одиначка, і, як будь-яка мати-одиначка, я багато працюю. Дійсно багато. Тож коли я вирішила побалувати себе та свого 5-річного сина Томмі смачною вечерею в ресторані, я подумала, що заслуговую на це.
Я не знала, що в цьому ресторані є якісь неписані правила… Мабуть, вони заохочують мам просто за те, що вони мами. Отже, ми зайшли в цей модний заклад. Хостес відразу ж подивилася на мене таким поглядом, ну, знаєте, “О, здорово, мама з дитиною”. Я відмахнулася. Це не вперше.
“Привіт, можна нам столик на двох?” – Запитала я, намагаючись бути ввічливою.
“Звичайно”, – сказала вона, хоча її тон міг би також означати “Удачі, люба”.
Ми сіли, і Томмі вже підстрибував на своєму місці, дивлячись на люстри, ніби ми були в якомусь чарівному королівстві. Я розумію, в п’ять років все так цікаво. Ми зробили замовлення.
Я взяла йому курячі нагетси та картоплю фрі, щось підходяще для дитини. Він був зайнятий тим, що намагався розфарбувати дитяче меню цими жахливими ресторанними олівцями, які майже не малюють. На півдорозі до фарбування він кинув один з них через стіл.
“Томмі” – прошепотіла я, намагаючись захопити його.
“Вибач, мамо”, – сказав він з усмішкою, від якої було важко розсердитися.
За цим послідувало кілька порцій картоплі фрі. Гаразд, можливо, це звучить трохи дико, але нічого обурливого. У ресторані було не так вже й багатолюдно. Я зберігала спокій, сподіваючись, що ніхто не спостерігає за мною занадто пильно. Але тут Томмі встав, очі його блищали, немов у нього був якийсь геніальний план.
“Залишайся на своєму місці”, – попередила я, але, звичайно, п’ятирічні діти не звертають уваги на попередження.
Він почав кружляти навколо столу, хихикаючи і стукаючи черевиками по кахлю. Пара офіціантів роздратовано озирнулися. Хостес? О, вона спостерігала за нами.
“Сядь, любий”, – поквапився я, але перш ніж встигла схопити його, він послизнувся. Підлога була слизька, як лід, і він розтягнувся на підлозі.
Він був в порядку, але я не була…
“Ти в порядку, милий?”
“Так…” – пробурмотів він, піднімаючись на ноги.
Звичайно, я була стурбована, але мене розлютило, наскільки небезпечною була підлога. Я не винна, що вони не змогли забезпечити безпеку свого ресторану для дітей!
Заспокоївши Томмі і покінчивши з їжею, Я, не замислюючись, оплатила рахунок. Чесно кажучи, я занадто втомилася, щоб думати про щось ще – я просто хотіла повернутися додому, включити йому мультики і завалитися на диван.
Пізніше того ж вечора я переглядав свої квитанції, намагаючись зрозуміти, як мені вдалося витратити стільки грошей на просту вечерю, коли дещо привернуло мою увагу. Прямо там, під “адміністративним збором” і “чайовими офіціанту”, був рядок, від якого у мене кров закипіла в жилах: “Плата за виховання дітей”.
Я моргнула, дивлячись на це, ніби цей рядок якось зникне, якщо я дивлюся на нього досить довго. Плата? За що саме? За те, що я привела свою дитину до їхнього дорогоцінного ресторану? За те, що він не сидить нерухомо, як робот?
“Ви, мабуть, жартуєте”, – пробурмотів я собі під ніс.
Томмі, який грав на підлозі неподалік, підняв голову. “Що, мамо?”
“Нічого, синку”, – сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно. Але всередині я була розлючена. Вони звинуватили мене, бо їм не сподобалося, як я поводився зі своєю дитиною! Яке нахабство. Я відразу зрозуміла, що не збираюся спускати це на гальмах.
Наступного ранку я все ще кипіла від злості, і тоді мене осяяла ідея. Якщо вони збираються оштрафувати мене за те, що я мати, я дам їм їжу для роздумів. Я схопила свій ноутбук і почала розробляти дизайн вивісок — гарну сімейну орієнтовану вивіску, яка виглядала б точно як одна з їхніх акцій.
Роздрукувавши і заламінувавши її, я відправився назад в ресторан, прихопивши з собою Томмі. Там було людно, повно відвідувачів і сімей. Ідеально.
Томмі потягнув мене за рукав. “Чому ми знову тут, мамо?”
“Ми просто виправляємо деякі речі, милий”.
Я підійшшла прямо до їхньої вітрини, поводячись так, ніби нічого не сталося, і прикріпив свою вивіску поруч з їхніми справжніми плакатами. Це так органічно вписалося в загальну картину, що можна було поклястися, що там їй саме місце. Я відступила назад, посміхаючись собі.
Незабаром все пішло шкереберть.
Почали стікатися сім’ї, за ними діти, всі гуділи про “20-відсоткову сімейну знижку”. Ми з Томмі сиділи навпроти, попиваючи холодну каву, і спостерігали за хаосом, як ніби це було шоу, за яке я заплатила.
Одна мама з трьома дітьми, коляскою і змученим виглядом штовхнула двері. “Ми хотіли б скористатися сімейною знижкою”, – сказала вона хостес, яка вже виглядала виснаженою.
“Е-е… щ-що?” – Офіціантка нервово глянула на менеджера, який тільки що вибіг з підсобки. “Знижки для сімей не надаються…”
Мама виглядала ображеною. “Вибачте? На вашому вікні висить табличка, на якій написано, що знижки є”.
Обличчя менеджера набуло приємного відтінку червоного, коли він подивився на вивіску, а потім знову на зростаючу чергу сімей, які тепер читали її, розмовляли між собою, чекаючи вигідної угоди.
“Я… Я не знаю, як це з’явилося, але це не так. Вибачте”, – пробурмотів менеджер.
“Але це ж у вас на вітрині!”- втрутився інший батько, який стояв ззаду. “Ви не можете просто повісити табличку і не дотримуватися її! Це помилкова реклама!”
Черга ставала все довшою, а скарги – все голосніше. Один тато, що тримав в одній руці свою дитину, а в іншій – немовля, закричав: “І що, тепер ви скасовуєте акцію? Це просто смішно! Ми прийшли сюди тільки за цим!”
Менеджер замахав руками, намагаючись всіх заспокоїти. “Ніяких акцій немає! Клянусь! Це помилка!”
За його спиною офіціанти намагалися не відставати. Навколо бігали діти, на столах були розкидані кольорові олівці, а картопля фрі літала по повітрю. Це було справді гарно -саме те, чого заслуговувало це місце.
Інший батько, схрестивши руки на грудях, ступив вперед. “Так ти хочеш сказати, що ми не можемо скористатися знижкою? Це поганий бізнес, чоловіче. У вас тут повний зал сімей, які очікують вигідної угоди!”
Менеджер виглядав так, ніби ось-ось вибухне. “Послухайте, я не знаю, хто повісив цю табличку, але ми…”
“Тоді хто це зробив?” – обірвала його інша мама, блиснувши очима. “Тому що ви зараз виглядаєте жахливо”.
Я не змогла стримати смішка, спостерігаючи за тим, що відбувається зі свого місця. Томмі помітив це і посміхнувся, не зовсім розуміючи, чому це мене так розвеселило. – “Це частина плану, мамо?”
Я підморгнув йому. “О так, малюк. Це найцікавіше”.
Час йшов, і все більше сімей підходило до ресторану. До середини дня заклад був переповнений, всюди шуміли діти, а батьки вимагали знижку. Офіціанти не справлялися, а менеджер буквально рвав на собі волосся.
І що найцікавіше? Чутки поширилися як лісова пожежа, всі говорили про цей “сімейний заклад”, який явно не терпить дітей.
Ближче до вечора менеджер вискочив з магазину, промарширував прямо до вікна і зірвав мою вивіску. Але було вже пізно. Шкоди було завдано.
Батьки приходили протягом декількох тижнів, запитуючи про знижку для всієї родини. Відгуки на Yelp були завалені скаргами, люди були в замішанні і люті через так звану акцію. Ресторан став посміховиськом, його прозвали “місцем для сімейного відпочинку, де не потрібні діти”.Сімейні пакетні тури
Через кілька тижнів я знову проходив повз ресторан, і це було місце-привид. Столики, за якими колись сиділи сім’ї, тепер пустували, а вивіска “Висококласний ресторан”, яка гордо висіла раніше, була замінена на банер відчайдушного виду “Фірмові страви для сім’ї – діти їдять безкоштовно!”.
Проходячи повз, я не змогла стримати посмішки. Вони нарешті засвоїли урок: не возитися з батьками, особливо з одинокими матерями. Томмі, тримаючи мене за руку, подивився на порожній ресторан. “Мамо, ми коли-небудь ще будемо там їсти?”
Я тихо розсміялася, похитавши головою. “Ні, любий. Вони ще не готові до нас”.
Томмі озирнувся на порожні столики, потім підняв на мене широко розплющені очі. “Чому б і ні, мамо?”
Я стиснула його руку і нахилилася до нього, на моїх губах заграла усмішка – “Тому що, милий, в деяких місцях просто не знають, як можна трохи повеселитися”.
Томмі потягнув мене за руку. “Що далі, мамо?”
Я посміхнулася. “Все, що ми захочемо, синку. Все, що ми хочемо”.
Що ви думаєте про цю історію? Поділіться своєю думкою тут