Раз на місяць я приїжджала до доньки у місто. Привозила все, на що була багата: молочка, м’ясо, зелень, консерви. Грошей іноді давала, адже доньці у місті потрібніше. Сама дочка в село не приїжджала, надто зайнята була. Я говорила , що батько скучив, хоче бачити їх. На що вона відповідала, що дуже зайнята, цілими днями на роботі, а син у приватній школі навчається. У цей момент повернувся онук зі школи і , сухо привітавши мене , одразу пройшов у свою кімнату – грати у комп’ютерні ігри.
Донька приготувала вечерю, після якої всі розійшлися по своїх кімнатах. Я залишилася сама і «поїхала» у спогади. Дочка була моєю головною помічницею, хвостиком, розумницею. А зараз вона змінилася, стала холодною. Навіть не цікавилася , як нам живеться. Рано-вранці я зібрала речі. Удома був лише напівсонний онук. Я попрощалася з ним та виїхала. Виявилося, що потяг затримали на кілька годин , і мені довелося повернутися додому. У під’їзді я перетнула з онуком. Він ніс у руках усі гостинці, які я привезла.
Я спитала , куди ж він все це носить. Він подивився мені в очі і сказав: «Бабуся , не ображайся, але мама сказала все викинути: ми ж нічого не їмо, а ти даремно щоразу привозиш». Мені було боляче, я заnлакала. Виходить, що дочка викидає на смітник все те, що я з любов’ю готувала і привозила. А чому ж дочка сама мені нічого не сказала? Як можна викинути м’ясо, овочі, фрукти , яйця ? А мені здавалося, що донька з радістю приймала все. Я одразу ж вирушила на вокзал. Залишатися в домі дочки в мене більше не було бажання. Як же нам тепер спілкуватися, коли між нами прослизнула тінь обра зи ?